Громада Приірпіння

Я студентка одного зі столичних університетів. Навчаюся на другому курсі і хочу стати журналістом. Усім відомо, що майбутні “акули пера” вчать Етичний кодекс журналіста, відповідні закони та кращі світові практики свободи слова.

Коли ми йдемо на реальну практику, то бачимо, що закони в українських ЗМІ зовсім інші, неписані. Політика поглинає всю чесність, особливо в комунальних ЗМІ. Звісно, є винятки, але вони поодинокі. Після вступу до університету дописувала у студентський журнал. Наприкінці першого курсу мені запропонували спробувати свої сили у виданні “Пульсар Приірпіння”.

Мені, студентці, вірилося, що я отримаю фаховий  досвід, тим більше, що в Ірпені я зрозуміла: за “Пульсаром Приірпіння” стоїть цілий медіа-холдинг. Окрім “Пульсару Приірпіння”, є ще газета “Про Ірпінь”.

Головним редактором “Про Ірпінь” став Андрій Сніжко, після того, як Юлія Бережко-Камінська перейшла на роботу до комунальної газети “Ірпінський вісник” після обрання Володимира Карплюка міським головою Ірпеня.

До слова, “Ірпінський вісник” відтоді активно співпрацює з газетою “Про Ірпінь”.

Вдумайтеся, комунальна газета, яка існує за кошти платників податків, по суті, рекламує публікації в іншому комерційному ЗМІ.

Але для тих, хто знає інформацію про засновників “Пульсару Приірпіння” така співпраця не буде видаватися дивною.

Як бачимо, Володимир Карплюк та Юлія Бережко-Камінська – співзасновники видання. Хоча інформацію про те, що міський голова допомагає виходити журналу, в інтернеті зачищають.

Для прикладу, цю публікацію, з якої зроблений прінтскрін, просто знищили з сайту. Але активісти її зберегли на спеціальному Інтернет-ресурсі.

Варто зазначити, що мені ставили завдання писати матеріал, а потім повідомляли, що його переробили у трьох варіаціях для “Пульсару Приірпіння”, для газети “Про Ірпінь” та для комунального видання “Ірпінський вісник”. От такий дивний симбіоз комерційних ЗМІ із комунальною газетою. Місцеві активісти почали простежувати цю тенденцію майже одразу після того, як Володимира Карплюка обрали міським головою Ірпеня у 2014 році.

Доля у цьому гібридному медіа-холдингу зіграла зі мною злий жарт, я набралася досвіду, але, на жаль, гіркого.

Першим завданням стало написати просту замітку. Це, для тих хто не знає, маленький текст, у якому інформація подається коротко і сухо.

Замітка мала бути про подію, яка мала місце в селищі Коцюбинське цьогоріч у травні. Журналіст “Пульсару” Андрій Сніжко вирішив мене супроводити і поїхав зі мною на подію, щоб я “влилась у заходи”.  

На подію ми запізнювалися і організатори дуже сильно переживали.

Нас підвозив на машині Богдан Слюсаренко, член виконкому селищної ради, який зараз обраний депутатом до Ірпінської ради від “Нових облич”.

Я чула, як Слюсаренко безпосередньо давав рекомендації Сніжкові як фотографувати на заході. Мені спочатку було не зрозуміло, навіщо він це сказав моєму колезі. Можливо, так сталося через те, що ми запізнились і не встигли відзняти інтерв’ю з Сергієм Данішем (ГО “Нові обличчя”, який, як з’ясувалося восени, балотувався на посаду селищного голови Коцюбинського).

Тепер я розумію, що це, по суті, був передвиборчий захід, який треба було висвітлити у підконтрольних політикам ЗМІ.

Після поїздки я написала суху замітку за стандартами, після чого почула низку висловів, що в мене немає стилю і замітка “потребує більшого забарвлення”. Це при тому, що за класичним визначенням, там не має бути взагалі ніякого суб’єктивізму, бо це не колонка автора.

У моєму матеріалі відредагували не просто заголовок, а весь текст. “Правки” позначено червоним кольором.

Замість сухості замітки, з’явилося те, що журналісти називають “джинсою” – прихованою рекламою ГО “Нові Обличчя”.

Коли я запитала, навіщо ми піаримо місцевих політиків під виглядом спонсорів, Сніжко мені пояснив, що “нас же на подію підвозили на машині”.

Стандартно для низького рівня політичної культури, спонсорство використали для піару і це сумна практика перевертня “меценатства”. Тут дві сторони медалі. Моя увага в замітці була прикута до дітей, а управління “Пульсару Приірпіння” перетворили реалії гарбуза у казкову політичну карету, яка знов перетворилася на гарбуза, щойно ми звідти поїхали. Реальність не змінилася.

От на таких уявних каретах політики виїздять на вибори в своїх ЗМІ.

А далі було ще гірше. Пропрацювавши в цьому горе-медіахолдингу менше ніж півтора місяці без зарплатні та гонорарів, мені, 18-річній студентці, запропонували напряму писати замовні статті – “джинсу”.

Я категорично відмовилася. Тоді мені запропонували писати на неполітичні теми і навіть надали нарешті інформацію про гонорари. З такими гонорарами дійсно багато не заробиш.

Судячи з системи гонорарів, це ЗМІ не заробляє на тиражі і може бути абсолютно збитковим.

Далі мені пообіцяли видати журналістське посвідчення “Пульсару Приірпіння”, але потім сказали, що процес призупинено.

Цей підхід особливо дивує мене тепер, коли я читаю про те, що на цих виборах “тітушки” були з посвідченнями “Пульсару Приірпіння”  як журналісти й були присутні на виборчих дільницях.

“Нам на зустрічі Володимир Карплюк роз’яснив, що ці молодики спортивної статури з журналістськими посвідченнями були найняті на час передвиборчої гонки задля дотримання правопорядку”, – розповідає активіст Євген Мельничук, якого перед виборами побили “тітушки”.

“Коли оголошували результати, ці молодики викинули мене з приміщення ТВК і мною була написана заява до міліції. Вони поводили себе доволі агресивно”, – додає Мельничук.

То чому ж журналістам, які дійсно дописують на безоплатній основі, посвідчення не видають, а їх отримують люди без журналістської освіти, які не пишуть матеріали, а, по суті, виконують функцію приватних тілоохоронців.

Після “Пульсару Приірпіння” через декілька місяців мовчання мені запропонували перейти і спробувати свої сили в “Ірпінському віснику”. Там теж правили замітки.

Щоправда, я могла сама обирати тематику для своїх публікацій. Паралельно “Пульсар” почав пропонувати мені політичну “джинсу”. Що дивувало, що джинсу пропонували писати під своїм реальним ім’ям, а щодо деяких інших матеріалів, то моє авторство могли замінити на ім’я та прізвище іншої людини.

Коли я допитувалася у пана Сніжка, чи схожа я на журналістку, яка буде писати замовні статті, то отримала красномовну відповідь: “Журналісти бувають різні!”.

Для мене це було шоком. По-перше, я ненавиджу джинсу, адже продажні журналісти в мене асоціюються з  клоунами. По-друге, мене дратує, що  люди не хочуть змінювати цю систему “джинсової” й продажної писанини (журналістикою це назвати не можна) навіть після революції Гідності та під час війни.

Ми самі створюємо середовище, в якому живемо. Журналісти перетворюються на піарників і пропагандистів партій. Совок  ще й досі дає про себе знати. Я йду наразі проти системи.

А та людина, яка спробувала мене затягнути в іншу професію, мій редактор, реально перетворився на заробітчанина, що прийшов здобути зелені папірці, якими потім можна бавитися.

Загалом, є три основних способи заробляти на ринку друкованих мас-медіа: реклама, заробіток на тиражі і отримування грошей від власника (або спонсора) за посилення його політичного впливу засобами цього медіа. Останній спосіб заробляння грошей, незважаючи на моральні засади, у нас є найбільш поширеним у комунальних ЗМІ або у ЗМІ, яким курують місцеві олігархи.

Через такі “бої без правил”, які тривають у Приірпінні, страждають такі молоді журналісти, як я, та читачі, які не можуть дізнатись об’єктивну інформацію через призму джинси. Як би не було сумно це визнавати, але результати виборів доводять, що “джинса” на людей подіяла, міського голову Ірпеня обрали вдруге, так само перемогли і депутати від “Нових облич”.

Але після виборів та меценатська карета, на якій “джинсували” політики, перетворилася на гарбуза. Тому доки виборці будуть вірити виданням політиків та доки будуть такі “журналісти”, які служать політикам, оновлення влади відбуватиметься дуже повільно.

Авторка: Катерина Литвиненко, студентка-журналістка